«Під соціолологічним поглядом релігія стає побічним чинником у житті сучасного людства... проте було б недалекоглядністю вважати оці вибухи роелігійних емоцій як щире та справжнє виявлення справжньої релігійности. Маємо тут до діла скоріше зі штучним релігійни настроєм, який вміло оркестрований, спрямовується до суто політичних, імперіалістичних цілей...В країнах більш розвинених та вищої цивілізації, яка зрештою поволі оохоплює народи всого світу, релігійність прибирає різні спотворені види. Іноді вони є такими світськими, що тяжко в них догледіти щось спільного з релігійністю.»

Іван Ортинський, доктор богословія, книга «Виклик у 1000-ліття хрищення України сьогодні й завтра», видавництво О.О. Салезіян Фрайбург – Рим, 1992р.

«Україні визначена митаринська доля врятування християнства тому, що у 21-у столітті у Західній Європі християнство збережеться окремими острівцями». Доктор богословія Іван Ортинський, 1998 рік, стаття спеціально написана для «Клича нації», котру редактор газети відмовився друкувати.

«Сьогодні між українською православною церквою РПЦ і греко-католицькою церквою ведуться переговори про порозуміння... наша церква має намір ввести вивчення церковного предмета в шкільну програму, як обов’язковий предмет...» представник МПЦ на форумі на рекорд Гіннеса, 24 січня2011р

А от тлумачення глави УПЦ КП Філарета на його прес-конференції у Житомирській міській раді в 1993 році про відмінності між конфесіями та чому між ними немає єдності.

Запитання: Ваше Преосвященство, в чому полягає відмінність між конфесіями, що зареєстровані в Україні і чому вони не можуть порозумітися?

Філарет: «Відмінності немає жодної, – вся справа в грошах. Річ у тім, що кожного року з України до Риму прямує чотири мільярди доларів, і така ж сума йде до Москви. То ж чи може бути мова про єдину помісну церкву?..» Залишаємо вище наведенні цитування без коментарів (для роздумів шановних читачів), а ми повернемося до заявленої теми.

У 1903 році один із Пророків українського національного відродження Іван Франко (Свята Українська Трійця – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка) писав у своїй праці «Сотворення Світу» таке: «Негоже нам на початку двадцятого століття вірити юдейським рілігійним притчам із «П’ятикнижжя Мойсея» тим більше, що «Мойсей» це збірний образ – Ізекеїл і Ездра, головні рабини юдеїв, котрі жили в різних століттях.... Коли євреї завоювали Вавилон то рабину Ізекеїлу потрапила до рук книга вавилонян із їхніми притчами про сотворення світу, а також збірка цивільних законів (так звані «Десять заповідей божих»). Ізекеїлу захотілося щось подібне створити для юдеїв і він просто перелицював Вавилонську книгу під потреби юдеїв... Читаючи Старий Заповіт, там зустрічаються чимало речей, котрі неможливо зрозуміти, доки не прочитаєш вавионських притч про сотворення Світу. В наступному столітті Ездра продовжив розпочату справу Ізекеїлом... Так народилося «Пятикнижжя Мойсея...Очевидно, що коментарі тут зайві.

В цій же книжці, Іван Франко каже, що в давнину народи світу, не володіючи достатніми знаннями і із-за неспроможності пояснити ті чи інші природні явища, придумували собі богів, від волі котрих все залежало і в яких можна було вимолити пробачення своїх хибних, а то й злочинних  ивчинків. Ще раніше нього, Великий Тарас з цього приводу писав: «...Дери та дай – і просто в рай, хоч і сім’ю всю забирай!..»

Національна міфотворчість, в принципі, позитивне явище, яке дозволяє героїзувати національних державних мужів, попри чимало їхніх негативних рис і конкретних дій, що не завжди були корисними і безболісними для народу країни. Героїзація власної нації, національних героїв, героїзація древньої історичної минувшини власної держави, прекрасний виховний елемент виховання в патріотичному дусі молоді країни, вселяє надію і дозволяє долати тимчасові труднощі, котрі періодично були, є і будуть на різних історичних етапах розвитку кожної цивілізованої країни. Але та міфотворчість не повинна шкодити національним інтересам інших країн, здоровому глузду, а також науковим відкриттям сьогодення і науці, як такій взагалі. Бо, дублюючи доктора філософських наук Івана Франка, скажемо – Світом крокує, уже не 20-е століття, а  21-е!

Та повернемося до єврейської релігійної міфотворчості, на недоречності якої привернув увагу світової громадськості ґеній української нації Іван Франко. Але ми не доберемося до суті, якщо не заглибимося в праісторію єврейського народу. Відомий історичний факт, що єврейський кочовий і розбійний народ привів з глибин пустельної Африки у Ханаанську квітучу оазу цар юдейський Ісус Навин. Така дрібниця як те, що оаза була заселена десятьма царствами-містами (що теж було звичне явище в ті часи) не дуже збентежило пришельців. Питання було вирішено дуже просто – мешканців всіх десяти міні-царств Ханаанської долини було вирізано впень і долина (а це саме було долиною) стала Ізраїльською долиною, а її жителі отримали нову назву – «жід». Саме ця назва чомусь так бентежить слух євреїв, але чомусь не дратує мешканців Франції, що вони «французи». Залишалася неприступна твердиня місто-фортеця «Руса Лель»  – Русів Мати, котре заснували і заселяли гектиди, пересенці з берегів Дніпра.

Що саме гектиди, збудували фортецю «Руса Лель» довів Пенсільванький археолог, антрополог Ленардо Вуллі, який у 1968 році завершив 14-літні розкопки околиць Єрусалима, знайшов там крашанки з київським візерунком, а також залишки долівки викладеної орнаментом, який і досі побутує на Київщині.

1200 років до нашої ери жидівський цар Давид, використавши підземні порожнини під мурами фортеці, проник у місто захопив його, вирізавши все населення гектидів. Руса Лель перетворився в жидівський Єрусалим. В Торі зустрічається завдання для юдеїв – «знищити гектидів!»

Точної дати народження Єшуя (Ісуса із Назарета), пророка єврейської нації ніхто не знає. Але поява його була вкрай необхідною для єврейської нації. Річ у тім, що залежно від традицій і звичаїв єврейства, народ Ізраїлю давно погруз був з збоченствах – мужеложстві і скотоложстві. Єврейські чоловіки, незалежно від віку, бажали мати незайману наречену, бо інакше порушницю чекало всенародне  забиття до смерті внаслідок каменування. Самі ж чоловіки з підліткового віку задовольняли свої статеві потреби один з одним, або з тваринами. Хто не пам’ятає біблійної притчі про Содому й Гомору, котру Єгова покарав за мужеложство?

Чи так уже випадково тридцятилітній тесля син Марії  Ісус оголосив себе пророком єврейської народу: «Я прийшов щоби врятувати заблудших дітей дому Ізраїлевого! Що саме виключно єврейського народу, можемо судити з такої його фрази: «Негоже кидати крихти що належать дітям Ізраїлю, чужим щенятам!» («чужі щенята» – це хвора дитина матері галелиянки, котра прийшла до Ісуса просити врятувати її сина). Отже Ісус був, насамперед,  патріотом свого етносу.

Намагаючись переконати своїх співвітчизників змінити релігійну доктрину, світські традиції і звичаї, єврейський Пророк Єшуя потребував помічників. Так появилися апостоли. Але усі вони потребували коштів на дорожні витрати а також на харчування. Згідно теорії Лицарського Ордену Трамплієрів такі кошти надавала їм постійна їхня попутниця (дванадцятий «апостол») принцеса Магдалина, яка ніколи не була повією, а цивільною дружиною Єшуя. Зрештою, за легендою трамплієрів, їхній орден створювався саме з метою відшукати нащадків Єшуя і принцеси Магдалини. Чим насправді займався цей орден це уже інша річ.

Те, що проповідував Ісус із своїми апостолами, зовсім не подобалося рабинам-ортодоксам, бо це руйнувало їхню притчу про богообраність і вищість над іншими народами. А тому вони вирішили його вбити і Єшуя розіп’яли на римській Т-образній шибениці, на якій карали на смерть державних злочинців і педерастів. Варто додати і те, заради справедливості, що не лише юдеям, але й жодному іншому народу було неприйнятне, який бореться чи боровся за національне визволення від від імперської залежности іншої країни. А жиди саме прагнули звільнитися від протекторату над Юдеєю Римської імперії. Ісус на прикладі притчі про світську владу і духовність і своїм класичним висловом – «Богові – богове, а кесарю (імператорові) – кесареве» – проголосив тезу непротивлення злу і, що всяка влада від Бога, а тому недоречно щось міняти і вести визвольну боротьбу. Згодом послідовники Ісуса знехтували його словами  – «Не мир я вам приніс, а меч і меч – це слово!». І от уже дві тисячі років іменем Ісуса зі справжнім мечем в руках проливають кров мільйонів і мільйонів громадян планети на ймення Земля.

По смерті Єшуя його вчення підхопила злюмпенізована чернь, раби і плебеї Римської імерії, котра уже втрачала свою могутність. За три століття нової ери це уже була досить чисельна спільнота сповідників новітньої релігії, появилися бажаючі очолити цей напрямок релігії принижених і скривджених, появилилися хрисиянські ієрархи. Переслідувач християн митарь Савл, зробив висновок, що з цього можна мати неабиякий зиск і став раптово  Павлом і пропагандистом вчення Ісуса. В 373 році в Нікозії  було скликано перший Собор ієрархів новітньої релігії на котрому велися гострі суперечки (так званий святий Миколай, або Санта Клаус, в пориві гніву розбив голову своєму опоненту, кинувши в того якоюсь посудою), але дійшли згоди і, порушивши заповідь Ісуса, що меч – це лише слово, взяли в руки справжні мечі і допомогли воєначальнику Констянтину розколоти Римську імперію. Так виникла Візантійська східна імперія зі столицею Константинополь на честь засновника імперії, так званий другий Рим із гербом двоголового стервятника.

Ну а далі – потекло-поїхало – так звані «христові походи» хрестоносців, котрі вогнем і мечем винищували цілі народи в Новому світі, на американському континенті та країнах Азії. І все це чинилося заради золота, заради збагачення, до чого не прагнув Ісус із Назарета. Почалися збройні війни між церковними ієрархми, була створена так звана «Свята інквізиція» з головним інквізитором. Почалися катування людей по катівнях інквізиції, спалювання вчених та видуманих «дияволів» та «дияволиць». Хоча сам Ісус проповідував тезу, що «Рай чи пекло в душі кожної людини, залежно від її поведінки» Не даремно німецький філософ Фрідріх Ніцше у своїй праці «Жадоба влади» писав, що першим і останнім християнином був сам Ісус Христос і, що вчення Ісуса було тричі сфальшоване, насамперед так званим «святим Павлом», котрого Ніцше називає антихристом.  Кардинали більшості країн Заходу, окрім протестанської Німеччини та Англії, були справжніми вершителями долі своїх країн. а не їхні королі. Найяскравіший приклад цьому кардинали Франції що влаштували різанину інакомислячих християн гугенотів, коли за одну ніч за наказом кардинала було вирізано дві тисячі осіб включно й діток. Уже давно цивілізований світ відсторонив церкву і церковників від управління державами, за винятком східної деспотії -Московії, де церква є знаряддям політичної  ідеології оновлюваної  імперії. Доречно нагадати, що з 1943 року указом Сталіна РПЦ була дозволена і московитські попи співали осанну атеїсту, руйнатору церков, розстрільнику доховенства, голодоморнику і нацисту Сталіну.

Уже давно, починаючи з кінця минулого століття, а особливо на початку третього тисячоліття розвинуті країни західного Світу не зважають на єврейські міфи виникнення життя на землі, по інерції вважаються християнськими, хоча дозволили на офіційному рівні збоченство, одностатеві шлюби геїв і лесбіянок. Але, вважаючи себе по інерції християнами, забули про два непрощенних гріхи – мужеложство і скотоложство. Містами цивілізованих країн влаштовуються паради геїв і лесбіянок, хоча, як на мене, їм потрібно створювати резервації, поселяти їх до тих резервацій спільно і хай там розмножуються від одностатевих шлюбів. Ну можна б додати їм ще бродячих псів. А то виходить яка-небудь священна корова від НРУ і розпатякує про толерантну терпимість до соціальних меншин (очевидно розраховує на голоси тих збоченців).

Та спонукав мене до висвітлення теми міфотворчості недавній телефонний дзвінок з Київщини. Досить єрудована і освітчена людина повідомила мені сенсацію: «В Галичині вийшла книжка, з котрої  випливає, що не було жодної «Велесової книги», все це брехня, котру придумала ота жінка...»  Йшося, звісна річ, про професора Духовної Академії України, дослідницю української національної міфотворчості Галину Лозко. Її працю переоцінити важко. А книга Павла Мовчана «Логос» та однойменний телесеріал, який він же сам і озвучує надзвичайно повчальні, наповнюють слухачів гордістю за трипільську культуру і духовність наших пращурів. Ці телесеріали мали б озвучувати талановиті актори і патріотично налаштовані журналісти. Але чи дозволить це Президентові України Вікторові Януковичу  представник Газпрому Московії (читай – представник Путіна) Дмитро Табачник? Не випадково Москва цього юдея призначила міністром освіти,  щоби виховувати яничарів з українчат,  починаючи з садочка і далі за роки начання в школі це буде втрачене покоління для України. Але навряд чи Віктор Федорович посміє піти проти свого зверхника, пропагандиста чужих міфів і чужого бачення нашої національної історії.

Неоцінимий вклад в дослідження нашої праісторії, національної релігійної міфотворчості внесли такі видатні постаті, як покійний доктор історичних наук професор Шаян, який присвятив вивченню релігійних вірувань наших предків понад тридцять років, мандруючи країнами світу, куди розселялися наші пращури. Свого часу редактор журналу «Україна», Олексій Коротич  у  статті «Три дні по Австралії без кенгуру» дав розлоге інтерв’ю на цю тему. Тему рідновір’я продовжив і спробував відродити древню релігію Лев Силенко, що на мою думку було недоречно. Бо це означає повернутися назад до печер і катакомб, що є нині в Борщівському районі на Тернопільщині. Чимало інших патріотів України, прихильники національної міфотворчості теж працюють в напрямку вивчення національної міфотворчості.

Але використаємо все того ж доктора богосовських наук Івана Ортинського, щоби дати оцінку своїм землякам, галичанам, що вдають із себе віруючих і мов ті страуси запхали голову в пісок і не хочуть нічого ні читати, ні осмислювати.

«Релігійним фанатизмом не є глибоке переконання, яке наповнює вірою все своє життя. Релігійний фанатизм виступає там, де релігійна людина не бачить нічого, як лише себе та свої переконання...Фанатична людина старається накинути іншим людям власні релігійні змісти, які ніяк не відповідають духові релігійності...релігійний фанатизм перетворюється у релігійну нетерпимість, яка не зносить інакодумаючих та поводиться з ними нерелігійно...» Іван Ортинський, книга «Виклик у тисячоліття хрещення України, сьогодні й завтра», 1992 рік, Фрайбург – Рим.

Папа Римський Іван-Павло ІІ за час свого правління двічі покаявся за христові походи і злочини інквізиції, але хіба це каяття поверне до життя вимордовану численну людність? Хіба можна виправити ту шкоду, якої науці і розвитку суспільства завдала ця інквізиція? До речі, попри каяття Папи Івана-Павла ІІ, теперішній Папа виконував обов’язки головного інквізитора Ватікану.  Але чи зменшило це мужеложство серед монахів, а то і просто розпусту по жіночих монастирях, котрі давно уже перетворилися в будинки розпусти для духовної знаті, про що писав російський письменник Лєсков у своєму романі «В лєсах і на горах»? Сучасні монашки москвинських монастирів в Україні, як стверджують медики, не встигають робити аборти...

Закінчу цю статтю словами,  якими я листовно відповів Івану Ортиському у 1998 році: «А чи варто рятувати те, що давно уже відмирає і природнім шляхом має зійти з духовного вжитку?» Звісно, що силовим методом цю річ чинити не слід. Сучасне християнство – це лише дань моді, що раніше була під забороною. Будемо сподіватися, що навіть твердочолі, що натовкли собі гулі від частого повторювання низьких рабських поклонів, слава Богу, на колишніх попівсько-поміщицьких ланах мої земляки будують чудові оселі, а не гнуть на нього спину. Прозріють,  коли прийде їх час, «раби незрячі гречкосії» (Тарас Шевченко, якого варто читати від титли до титли, в тім числі про Марію, як і Пушкіна теж на цю ж тему).

20.08.11.