Воістину, історія з судимостями нинішнього Президента України є невичерпною, як електрон, і нескінченною, як пісня кочівника. За ті 9 років, що сплинули з моменту першого оприлюднення інформації про темні плями в біографії Віктора Януковича, ясності в цьому питанні не додалось. У той же час, починаючи з 2004 року, Янукович та його вірна Анна Герман не раз оповідали про участь у долі єнакіївського хлопця льотчика-космонавта Георгія Берегового, який домігся скасування вироків щодо майбутнього Гаранта української незалежності. А щоби в цьому ніхто не сумнівався, у травні 2004 року прес-служба тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Януковича навіть роздала журналістам ксерокопію відповідного клопотання льотчика-космонавта на ім’я голови Донецького обласного суду, датоване 14 жовтня 1978 року.

Фальшива біографія

На початку травня 2004 року на посаду прес-секретаря прем’єр-міністра України Віктора Януковича була призначена скандально відома екс-керівниця київського бюро радіо «Свобода» Анна Герман. Аби продемонструвати хазяїну, яке цінне придбання він вчинив, за лічені дні по призначенню Анна Миколаївна вирішила влаштували власний брифінг. І не просто так – а з метою повної та остаточної реабілітації свого роботодавця в очах громадськості.

13 травня 2004 року, зібравши в Кабміні журналістів усіх провідних видань і телеканалів, новопризначена прес-секретарка заявила, що завжди дорого коштувала (так і сказала) і що Янукович – він як Африка. А ще пані Герман оголосила, що провела власне дослідження біографії прем’єр-міністра і встановила, що він, дійсно, двічі відбував покарання в містах позбавлення волі, але завдяки втручанню льотчика-космонавта Г.Т.Берегового президія Донецького обласного суду переглянули ті вироки в порядку нагляду й визнала Віктора Федоровича невинуватим, як янгол Божий.

Після чого Герман зачитала офіційне повідомлення прес-служби Кабміну, поширене того ж дня від імені Уряду, де, зокрема, було сказано наступне;

«…У 1978 році за клопотанням депутата Верховної Ради СРСР, льотчика-космонавта Георгія Берегового, справи про засудження Віктора Януковича розглянув Донецький обласний суд. Після їх детального вивчення двома постановами від 27 грудня 1978 року президія Донецького обласного суду скасувала обидва вироки із закриттям провадження по справах за відсутністю складу злочину».

Щоправда, показати журналістам ці самі постанови від 27 грудня 1978 року пані Герман так і не спромоглася – в неї їх не було навіть у копіях. Навіть фабули кримінальних організаторка брифінгу не могла переповісти. Що ж стосується причин, які спонукали Берегового клопотатись за двічі судимого, то беззмістовний лемент Анни Миколаївни того ж дня був викладений в публікації Сергія Лещенка на «Українській Правді» (http://www.pravda.com.ua/news/2004/05/13/2999853/ ). Рекомендуємо цитату:

«Ще вона пояснила, чому за Януковича заступився космонавт Береговий. По-перше, бо "тоді часто була практика, коли зверталися до Терешкової, до космонавтів, і декому це допомагало”. По-друге, "до початку Другої світової рідний брат Берегового був незаконно засуджений і розстріляний”. "Може, це Берегового вразило, коли він читав листи… Але писав їх не Віктор Янукович, а той старший хлопець, який був у цій історії. Пізніше, коли він вийшов [з тюрми], він розумів, що це на його сумлінні – що неповнолітній хлопець [тобто Янукович] сів через нього у в’язницю”, — незрозуміло пояснила Герман».

Ось воно, як.

Природно, що журналістів запевнення Анни Миколаївни у винятковій законослухняності свого патрона переконали не дуже й вони зажадали доказів. Тоді Герман запропонувала акулам пера та гієнам клавіатури здійснити подорож у Донецьку область по місцях кримінальної молодості Віктора Федоровича.

Голова Донецького апеляційного суду Олександр Кондратьєв зачитує журналістам архівні «постанови» про скасування вироків щодо Януковича

Невдовзі така поїздка відбулась. 25 травня 2004 року з журналістами зустрівся тодішній голова Апеляційного суду Донецької області Олександр Кондратьєв, який навіть показав їм здалеку архівний зшиток, де, з його слів, перебували дві постанови президії Донецького обласного суду від 27 грудня 1978 року про скасування вироків і закриття кримінальних справ щодо Віктора Януковича. Але на самі постановити подивитись не дозволив.

І тоді, щоби вгамувати бажання представників ЗМІ побачити на власні очі бодай якісь документальні докази, заступник прес-секретаря Януковича Олександр Тарнавський (колишній керманич газети «Енакиевский рабочий», до речі) роздав журналістам світлокопію листа за підписом льотчика-космонавта Г.Берегового від 14 жовтня 1978 року на ім’я голови Донецького обласного суду Віталія Бойка з проханням переглянути кримінальні справи щодо Віктора Януковича. Як пояснив О.Тарнавський, цей лист нещодавно знайшла в домашньому архіві вдова льотчика-космонавта й передала Віктору Федоровичу на добру пам’ять. Ось ця «історична реліквія».

Одначе через рік, коли до влади прийшли опоненти Януковича, з’ясувалось, що так звані «постанови» президії Донецького обласного суду – це фальшивки, виконані помічницею О.Кондратьєва. Авторство «документів» було встановлено експертним шляхом завдяки рукописним позначкам, які фальсифікаторам довелось поставити на підроблених постановах з метою надання їм видимості справжніх. Також експерти встановили, що «постанови» були виготовлені на папері, випущеному на початку 2000-х років і віддруковані друкарською машинкою, якої в 1978 році просто не існувало.

Але найсмішніше було навіть не це. Дата «постанов» — 27 грудня – спричинена тим, що фальшивки треба було вшити в справжній архівний наряд. Щоби мати менше мороки з нумерацією сторінок, архівний зшиток був розшитий, підроблені документи вставлені останніми (тому й дата така) і знову зшитий. Але при цьому фальсифікатори полінувались: якщо оригінальні постанови президії були проколоті шилом у чотирьох місцях, то після розшивки наряду й вкладання в нього зайвих аркушів нитку пропустили тільки в дві дірки. Ось тому й вийшло, що автентичні сторінки зшитку мали по чотири отвори від шила, а дві останні постанови – тільки дві.

У зв’язку з цим прокурором Донецької області Олексієм Баганцем була порушена кримінальна справа, помічниця голови Апеляційного суду подалась в біга – її «регіонали» переховували в Чехії, доки президент Ющенко не підписав з Януковичем якийсь там меморандум про взаєморозуміння й кримінальна справа не була закрита. Прокуратура Донецької області також намагалась допитати в якості свідка Анну Герман (через це пані Герман досі верещить, що ледь не стала жертвою помаранчевого режиму), але безуспішно – Анна Миколаївна не допити не ходила. Очевидно, їй не дуже хотілось розповідати, з яких джерел вона довідалась про «реабілітацію» Віктора Федоровича й яким чином у офіційне повідомлення прес-служби Кабміну потрапило посилання на підроблені постанови президії обласного суду.

Але сам лист Берегового ніхто під сумнів не ставив. І даремно. Це – також фальшивка.

Щоправда, підпис депутата Верховної Ради СРСР на бланку справжній. Як і сам бланк. От тільки текст був вдрукований у цей бланк вже після смерті льотчика-космонавта.

«Я Вам пішу, чєго же болє…»

При знайомстві з легендарним клопотанням Берегового зразу ж впадають в очі дві деталі. По-перше, підпис. Явно видно, що спочатку Георгій Тимофійович розмашисто підписав чистий аркуш, а вже згодом у нього вдруковували посаду та прізвище депутата.

Друга деталь – це помилка в зверненні до голови обласного суду. У слові «УВАЖАЕМЫЙ» спочатку була пропущена буква «ы». Якби цей лист дійсно друкували з відома Берегового, то друкарка, очевидно, просто взяла б інший бланк – чи навряд депутат радянського парламенту став би підписувати лист з таким «ляпом». Але іншого бланку не було – тож довелось неоковирно виправляти помилку.

Димимось далі. Окрім машинописного тексту бланк має реквізити, виконані типографським способом. На горі – посада російською мовою та в перекладі мовами союзних республік, нижче зліва – місце для дати, справа – слова «деcятый созыв». Такі бланки друкувались на початку кожного скликання Верховної Ради СРСР і роздавались депутатам для поточного листування.

Георгій Тимофійович Береговий, дійсно, обирався по м.Єнакієвому до Верховної Ради СРСР 10 скликання. Але ці вибори відбулись 4 березня 1979 року. Перша сесія Верховної Ради СРСР десятого скликання відкрилась у Георгіївському залі Кремля 18 квітня 1979 року й раніше депутат Береговий ну ніяк фірмові бланки отримати не міг – станом на 14 жовтня 1978 року їх ще просто не було в природі.

Не було й бути не могло. Хоча б тому, що тільки 4 грудня 1978 року був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР про затвердження кількості виборчих округів по виборах Верховної Ради 10 скликання й лише 21 грудня 1978 року – затверджено склад Центральної виборчої комісії. Отже, насправді для виготовлення фальшивки, що призначалась журналістам, Янукович і Ко десь роздобули чистий бланк з підписом двічі Героя Радянського Союзу, на якому Береговий залишив свій автограф не раніше квітня 1979 року.

Операція «Чистий бланк»

Той факт, що Георгій Береговий і Віктор Янукович була знайомі є безсумнівним. Принаймні, про це знайомство оповідав не тільки Президент України (словам якого віри, зі зрозумілих причин, бути не може), але й сам льотчик-космонавт. Щоправда, обставини першої зустрічі сильно відрізняються в розповідях Януковича та Берегового. Наприклад, Янукович стверджує, що вони познайомились у 1974 році, коли він виступив з різкою критикою організаційних недоліків на зборах партійно-господарського активу в Єнакієвому, де був присутній Георгій Тимофійович.

Але сам Береговий розповідав іншу історію, яка була викладена 1 березня 1990 року ще за його життя на сторінках газети «Енакиевский рабочий». Як стверджував Георгій Тимофійович, з Віктором Януковичем він познайомився не в 1974, а в 1977 році – Віктор сам йому зателефонував і став домагатись прийому як у депутата Верховної Ради СРСР від Єнакієвого.

Різниця, погодьмося, істотна. Тим більше, на тлі оповідань Віктора Федоровича про те, що з Береговим товаришував його батько – мовляв вони разом займались у Єнакіївському аероклубі.

Більш того, як стверджують земляки Президента, більш-менш довірчі відносини між Береговим і Януковичем склались вже після 1980 року, коли Віктор Федорович вступив в Компартію. Лише після цього він зміг отримати статус помічника депутата Верховної Ради СРСР і став допомагати в роботі приймальні Берегового в Єнакієвому (сам Георгій Тимофійович очолював Центр підготовки космонавтів і не мав змоги часто бувати в своєму виборчому окрузі). Саме тоді – а зовсім не в 1974 році – Янукович і отримав доступ до чистих бланків з підписом Берегового, про що він сам проговорився і інтерв’ю «Комсомольській правді» (http://kp.ua/daily/090708/47581/):

«С 1974 года я занимался с депутатом Верховного Совета СССР летчиком-космонавтом Береговым социальной инфраструктурой Енакиево. У меня бланки с его подписями лежали…»

Ось і вся розгадка «клопотання Берегового», яке начебто в домашньому архіві так несподівано знайшла вдова Георгія Тимофійовича . Очевидно, в Януковича з тих часів залишився чистий бланк з підписом льотчика-космонавта, який і був використаний при виготовленні фальшивого листа.

До речі, в архіві Берегового оригінал листа з його підписом зберігатися не міг. За радянські часи офіційні листи виготовлялись на друкарських машинках в двох (якщо адресат був один) примірниках. Підписувався тільки перший примірник, який і відправлявся за належністю. Другий примірник виготовлявся через копіювальний папір і не підписувався – він і мав зберігатись в архіві.

Оповита рясними фальсифікаціями офіційна біографія Януковича так і не дає відповіді на цілком природне запитання: яким чином він, двічі засуджений, зробив таку карколомну й абсолютно немислиму для радянської доби кар’єру? Звісно, президія обласного суду могла закрити провадження по його кримінальних справах – у тому числі й на клопотання льотчика-космонавта СРСР. Але де, у такому випадку, оригінальні документи й навіщо було виготовляти фальшивки чи розповідати, що, буцімто, в 1974 році Віктор Янукович в якості спортсмена-автогонщика представляв Радянський Союз на перегонах у Монте-Карло?

Якщо Віктор Янукович дійсно вважає Георгія Тимофійовича Берегового своїм названим батьком, то як він міг допустити таке безпардонне використання імені благодійника для виготовлення підроблених документів?

Якщо Янукович був засуджений незаконно, то навіщо було вичищати архіви, нищити кримінальні справи, вилучати з міліцейських баз даних матеріали спецперевірок, а згодом – виготовляти «липові» постанови про закриття кримінальних справ?

Є кілька пояснень цьому. Зокрема, згідно з однією з версій, вироки щодо Януковича були, дійсно, скасовані президією обласного суду в порядку нагляду. Але не через втручання Берегового, а завдяки зв’язкам і наполегливості голови народного суду м.Єнакієвого, який, начебто, приходився дядьком дружині Віктора Федоровича. І не в 1978 році, а раніше.

У наступному, коли Янукович став головою Донецької облдержадміністрації, про цей факт його біографії було вирішено взагалі не згадувати. Архіви почистили, матеріали кримінальних справ знищили. А коли в 2002 році правда вийшла назовні, пред’явити реабілітуючи документи Янукович вже не зміг – все згоріло разом зі справами. Тож довелось виготовляти фальшиві постанови та вигадувати зворушливу казку про льотчика-космонавта.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

P.S.Оскільки радниця Президента Анна Герман регулярно стверджує, що публікації з описом її афер – то робота продажних журналістів, які заробляють грубі гроші на паплюженні її доброго імені, наводимо посилання на нашу статтю, де ми вже відповідали цій недоумкуватій курці на безглузді звинувачення:

«Ганько, де мої гроші?» http://ord-ua.com/2008/11/28/ganko-de-moyi-groshi/

Більше нам додати нема чого.

Ганько, де мої гроші?

Я тут днями у нутрощах Інтернету нишпорив, ну й на сайт Партії Регіонів натрапив. А як потрапив, так і закляк. Виявляється, за статті про Ганьку Герман десятки тисяч доларів на місяць платять. Партійна новина так і називається «Ганна Герман: Десятки тисяч доларів витрачають щомісяця опоненти на розміщення чорного піару стосовно моєї скромної особи» (http://www.partyofregions.org.ua/digest/492ace5fdeff8/).

Отже ж, думаю, гадство. Сидиш тут, розумієш, за комп’ютером,  не розгинаєшся, статейки крапаєш за жалюгідні гонорари, а навкруги такі гроші крутяться. Та я б за десяток тисяч доларів про Ганьку кожного б дня писав. Бо вона як рота десь розкриє, так зразу й за клавіатуру можна сідати. Коментуй досхочу та встигай лише купюри рахувати. Хоча, з іншого боку, які, думаю, в Ганьки опоненти? Їй же не опонують, з неї, дурищі, хіба тільки сміються. Дай, думаю, почитаю новину, може Ганька в заголовок якийсь жарт винесла?

Ні, і справді Ганька на партійному сайті про гроші пише. І про свої, і про чужі. Їй, бачте, не сподобалося, що про її заміський будинок на «Українській правді» Мустафа написав.

«Цими днями один журналіст, виконуючи чергове замовлення на очорнення мене, як злодій заліз на моє сільське обійстя, – обурюється Ганька.  — Він думав, що робить величезне відкриття, чи пак, викриття – дивіться, мовляв, у Ганни Герман є заміський будинок. Але щоб зробити таке „відкриття”, не обов’язково було в таку холоднечу шпіонити по навколишніх селах. Варто було просто заглянути в мою декларацію – там усе написано. І все можна перевірити. Два роки тому я під заставу моєї київської квартири взяла кредит в „Укрсоцбанку” і купила в колеги-журналіста Миколи Канішевського кілька соток землі в селі по Житомирській трасі з будинком в 200 метрів квадратних».

Йой, думаю. Це ж Ганька, виходить, заклала в банку свою квартиру біля Опери, яку вона шахрайським шляхом видурила в колишнього керівника української редакції Радіо «Свобода» Романа Купчинського. Цікаво, а з попереднім власником вона розрахувалася? І якщо розрахувалася, то де взяла гроші?

А далі – ще цікавіше: «Тому, шановний Мустафа, запрошую в гості. І якби ти сказав, що хочеш до мене завітати, то я б залюбки тебе запросила. Так само, як залюбки розповіла б твоєму колезі про подарований мені на сорокап’ятиріччя годинник, на піар якого ви витрачаєте такі великі гроші, ось уже кілька тижнів розміщуючи платні баннери на всіх Інтернет-сайтах».

Це Ганька в такий спосіб пояснює недавню появу на своїй руці годинника вартістю 50 тисяч доларів, фотографія якого була вміщена «Таблоідом» (http://tabloid.pravda.com.ua/brand/49). А оскільки журналіст Мустафа Найєм, вочевидь, пас з нею свині (або хрестив дітей, що для мусульманина майже одне й те ж), народний депутат України Анна Миколаївна Герман на всю країну йому «тикає» через рупор своєї партії. Тож тепер нехай не дивується, якщо автор цих рядків її також буде публічно на «ти» називати.



Так ось. Ганю, дуро! Сорок п’ять років тобі, вороні, виповнилося 24 квітня 2004 року. А в Україні з 1 січня 2004 року вартість всіх подарунків має включатися до декларації про доходи й оподатковуватися за ставкою 13%. Ідіотко, ти ж з весни 2004 року на державній службі перебувала – прес-секретаркою Тому що лідера. Після такої новини на сайті Партії Регіонів проти тебе тепер  треба кримінальну справу порушувати за несплату податків – ст. 212 ч.1 КК України. Ти ж сама зізнаєшся, що 32 тисячі гривень податку з доходу в бюджет не заплатила – візьми, кікіморо, калькулятор та пора***. А потім зазирни в свою декларацію за 2004 рік.

Ні, з Ганькою мені голодна смерть точно не загрожує. Звісно, десятки тисяч доларів за публікації про цю стару курку ніхто не заплатить. Але на такі-сякі гонорари від видань сатиричного напрямку завжди можна розраховувати. На доказ чого додаю давню статтю, що була в жовтні того ж 2004 року надрукована тижневиком  «Грані-плюс».

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

ТОМУ ЩО АФЕРИСТКА
Володимир Бойко, «Грані-плюс», 2004рік

Тут нещодавно до київського бюро радіо „Свобода” Ганя Стеців приходила. Тобто та, яка Герман. Ну, що в Януковича прес-секретарем працює. Шампанське приносила – „брют” і „червоне напівсолодке” виробництва Артемівського заводу шампанських вин (кажуть, прем’єр-міністр настільки наляканий отруєнням Ющенка, що тепер унутрішньо споживає продукцію виключно донецьких виробників і підлеглих до того привчає). Бартер пропонувала. Ви, мовляв, мене назад на „Свободу” візьміть, а я за це поверну ваше радіо в FM діапазон. Листа навіть співробітникам української служби надіслала з обіцянками влаштувати трансляцію „Свободи” по всій країні. Аби тільки назад.

Ганя в нас тепер особа публічна – інтерв’ю роздає, результати наступних президентських виборів пророкує й частоти в радіодіапазоні ділить. Одним словом, великому кораблеві – велике плавання. І хоча Ганя плавати до пуття не вміє, у вирі бурхливого сьогодення напевно не потоне. Спливе. От тільки не знає колишній керівник київського бюро радіо „Свобода”, що за її нинішнього шефа тепер під час редакційних урочистостей зазвичай другий тост піднімають. Третій – як водиться, за жінок, перший – за свободу слова. А другий – завжди за Віктора Федоровича, який, нарешті, зміг вирішити наболіле кадрове питання української служби „Свободи”, звільнивши від Гані київське бюро. За це прес-службу прем’єр-міністра журналісти проміж себе називають „подотделом очистки”, але все однаково Віктору Федоровичу вдячні. І навіть пропонують медальку йому яку-небудь дати – за вагомий внесок у зміцнення української журналістики. Або хоча б грамоту якусь від „Репортерів без кордонів”.

Користуючися нагодою, висловлюю пану Януковичу свої найщиріші співчуття. Ось кому не позаздриш – так це прем’єр-міністрові України. Мало того, що молодість пройшла по таборах та тюрмах, так і під старість спокою не має, оскільки примушений кожного дня бачити Ганю з її інтелектом. Тут мимоволі впадеш в колаптоїдний стан без усякого там яєчного замаху.

До речі, хочу заявити про свою категоричну незгоду з авторами численних анекдотів, саг і поем, присвячених втраті Януковичем свідомості під час відвідування Івано-Франківська 22 вересня. По-перше, не можна втратити того, чого немає. А, по-друге, є всі підстави припускати, що на лікарняному ліжку Янукович опинився зовсім не через кинуту в нього курячу яйцеклітину (бо що такому бугаю вдіється від одного розбитого яйця, якщо воно, до того ж, чуже?). То, певно, Віктор Федорович ознайомився з Ганьчиним інтерв’ю, яке пані Герман дала з нагоди знаменної події в житті країни – 100 днів свого перебування на посаді прес-секретаря прем’єр-міністра. Тепер, виявляється, є й таке свято. Розуміючи, що 200 днів в Кабміні вона чи навряд протримається, Ганя наостанку вирішила ще раз розповісти про свої чесноти й неймовірну талановитість, розіславши свій витвір по інформагентствах. А якийсь негідник, мабуть, взяв і підсунув Януковичу підшивку газет з Ганькиними перлами. Ось і не витримав прем’єрський організм – спочатку реанімаційна палата у Франківській лікарні, а потім ще й два дні госпіталізації у Феофанії.

Ну, дійсно, чи міг Янукович встояти на ногах, прочитавши отаке:

„Мені здається, що я вступила в задзеркалля. Я бачу те, чого ніколи не могла б побачити, будучи просто журналісткою… За сто днів поряд з Януковичем я, може три-чотири рази бачила його без залізного панцира, в якому він ходить нащодень… Повірте мені, це дуже потужна особистість. Україна ще не має уявлення, наскільки потужна. Я спостерігала за Януковичем у різних ситуаціях”.

Сподіваємося, що панцир прем’єр скидав перед Ганею не в сауні, а, говорячи про „різні ситуації”, вона мала на увазі щось пристойне. Хоча, як знати. Додумалася ж пані Герман вмістити на урядовому сайті листа викладачів та студентів дніпропетровських учбових закладів, які побажали прем’єру „найскорішого ОДРУЖЕННЯ” після яєчного теракту. Мабуть, підсвідомість спрацювала.

Ще одне відкриття – виявляється, за сто днів роботи на державній службі Ганя так і не зрозуміла, чим має займатися прес-секретар, а саме – щоденною копіткою працею з аналізу поточних публікацій у пресі, організацією спілкування свого роботодавця з журналістами або хоча б виправленням величезної кількості граматичних помилок у тих паперах, що змушений власноруч заповнювати „проффесор” Янукович через участь у президентських виборах. Натомість керівник прес-служби пише книжку про боса: „вона буде називатися „Залізний Господар. Правда про Віктора Януковича”. І ще я мрію про незалежну телепрограму , яка називалася б „Просто в очі” . Якби мені це вдалося, я вважала би, що щось зробила в українській журналістиці”. Ганці навіть на думку не спадає, що робота прес-секретаря має таке ж відношення до журналістики, тим більше незалежної, як нафталін до виробництва тістечок. Залишається лише подякувати Богові, що Ганя хоча б усвідомлює, що на державній посаді „ти не можеш висловлювати власну думку, а лише думку уряду, прем’єр-міністра”. Але бідолашному Януковичу від того не легше.

Ще під час свого першого, нині вже легендарного, брифінґу 13 травня 2004 року, де Герман порівнювала прем’єра з Африкою та запевняла присутніх у його винятковій законослухнянності, Ганя купалася в променях слави та розповідала – від імені уряду та прем’єр-міністра – про свої неймовірні здібності й матеріальні статки.

„Якщо ви будете таким талановитим, як я, — заявила Герман запрошеним на брифінґ представникам ЗМІ, — ви зрозумієте, що журналісту все можна зробити, якщо він цього хоче… Я, як прес-секретар прем’єр-міністра, є досить поінформованою особою. Я б вам бажала мати таку поінформованість, як я маю – може, тоді ваші статті були трохи інакші … Я працюю з кимсь лише доти, доки мені це цікаво… Я завжди дорого коштувала, і ви це знаєте. І всюди, де я буду працювати, я буду працювати за добрі гроші”.

О, сумніватися в здібностях Гані продаватися за добрі гроші не доводиться. Інша річ, що ідіотів, які б фінансували подібну „незалежну журналістику”, все менше й менше. Янукович, здається останній. Принаймні, все, що можна було з нього витягнути, Ганя вже отримала й тепер перебуває в пошуках нових дурнів, роздаючи рекламні інтерв’ю на кшталт того, що вмістила газета „Факти”.

„Я дуже полюбляю одяг марок Max Mara і Laurel за їхній стриманий стиль, — розповіла читачам цієї газети від імені уряду державний службовець Ганя Герман. - Якщо купляю, то саме ці марки. … Я ще не цікавилася розмірами зарплатні. Це не головне. Гроші заробляти завжди вміла … Люблю купляти срібло. Можу годинами ходити по „блошиних” ринках і антикварних магазинах у пошуках старовинних срібляних штучок”.

Шкода, звісно, що „Факти” не розвинули тему Ганчиного добробуту й не поцікавилися, в який спосіб „незалежна журналістка” змогла виховати в себе потяг до срібла, антикваріату й одягу від найдорожчих виробників. Шкода також, що Ганя не розповіла читачам про те, за що ж саме найкращі представники партії СДПУ(о) подарували їй шикарний автомобіль через місяць після того, як радіо „Свобода”, де Герман тоді працювала, було викинуто з FM діапазону. Невже за те, що Ганя, маючи певні адміністративні можливості, ігнорувала пропозиції регіональних радіостанцій поновити трансляцію передач „Свободи”? Якщо це так, то залишається лише поспівчувати нашій героїні — подаровану есдеками машину старшенький синочок Ганьки невдовзі розбив, а нової такої дурнички не передбачається.

Тому ми спробуємо заповнити прикрий пробіл у газеті „Факти” і прокоментувати тільки одне місце з інтерв’ю Герман – те саме, де вона розповідає про свою київську оселю.

„Музику в нашій родині всі люблять і прекрасно на ній розуміються. Навіть квартиру в Києві я вибрала напроти Оперного, оскільки вирішила: якщо буду жити поруч, буду частіше ходити в театр… У невеликій трикімнатній квартирі все достатньо скромно. Я прихильник старовинних речей тому, наприклад, є двійка-трійка предметів антикварних меблів, які я привезла з Варшави. Потім кілька ваз на підлозі, які нагадують про Африку. Я закохана в цей континент і один час навіть зловживала цим почуттям, заваливши квартиру сувенірами, привезеними звідтіля. А єдиною окрасою нашого житла є камін”.

Музична витонченість підлеглих Януковича не може на вражати. Придбати квартиру в Києві неподалік Національної Опери заради того, щоби бути ближче до прекрасного – це круто. У 2002 році, коли Ганя в’їхала в цю „невеличку трикімнатну квартиру”, подібне помешкання коштувало щонайменше 200 тисяч доларів (зараз – як мінімум півмільйона). Ну хто після цього посміє стверджувати, що в Україні придушується незалежна журналістика? Принаймні, колишній хазяїн цієї квартири тепер напевно знає, що „журналістам” на кшталт пані Герман пальця (не кажучи вже про інші частини тіла) у рот класти не можна. А довідався він про це так.

Кілька років тому з Києва на мешкання за кордон виїжджав один з керівників радіо „Свобода”. Так склалося, що виїжджав він терміново й тому хотів скоріше продати свою трикімнатну квартиру в центрі столиці. Оскільки часу на пошук грошовитих покупців не було, хазяїн звернувся до Гані з запитанням, чи не знає вона, хто міг би придбати його помешкання. Ганя сплеснула руками й стала запевняти, що давно збирала гроші й ладна хоч зараз внести потрібну суму. Тим більше, що прохав знайомий за елітарне житло смішні як для такої квартири гроші – 80 тисяч доларів.

Побачивши, що клієнт заковтнув гачок та вже збирається йти до нотаріуса з тим, щоби оформити договір купівлі-продажу житлового приміщення, Ганя вручила наївному господареві п’яту частину суми й попрохала не сумніватися в її чесності. Не розуміючи, з ким має справу, хазяїн квартири погодився почекати з рештою грошей та вручив Гані документи на житло. Після цього Ганя в’їхала в квартиру й пояснила знайомому, що всю суму вона, можливо, віддасть. Але потім. Коли-небудь. Якщо будуть зайві гроші.

Про квартирну аферу, внаслідок якої „Ганька-золота ручка” стала власницею помешкання біля Опери, знає якщо не половина Києва, то щось біля того. Напевно, знають про це й у оточенні Януковича, від імені якого Ганя регулярно вихваляється в пресі своєю заможністю. Більш того, днями автор цих рядків телефонував за кордон і питався в колишнього хазяїна квартири, чи читав він інтерв’ю прес-секретарки з розповіддю про її любов до оперного мистецтва. Виявляється, читав. І навіть висловив припущення, що саме завдяки цій історії двічі судимий прем’єр-міністр України, відчувши в Гані споріднену душу, запросив її на роботу до себе. Бо в іншому випадку чи навряд пані Герман стала б виносити на публіку своє „квартирне питання” та вихвалятися, по-суті, тим, як вона кинула „лоха” на „бабки”.

Як писала газета „Факти”, вміщуючи Ганьчину розповідь про квартиру напроти Опери, „Особистість Ганни Герман є настільки неоднозначною, що в строгих кабмінівських інтер’єрах вона виглядає дещо екзотично, зате в стінах польського Сейму чи штаб-квартири ООН цілком органічно”. Можливо, в Сейм чи штаб-квартиру ООН дійсно пускають аферистів – нам то не відомо. Що ж до української екзотики, то автор цих рядків, заходячи раніше до Кабінету Міністрів, тільки шапку ближче до грудей притискував, аби не вкрали. Тепер, після переходу Герман до команди Януковича, доводиться про всяк випадок ще й гаманця ховати.

Але Герман, яка перетворює свого шефа на загальноукраїнське сміховисько, це турбує не сильно. Як не хвилює її й те, що пишуть про непересічну постать прес-секретаря Януковича колишні колеги.

„Для мене дуже важливо, — заявила Ганя в черговому інтерв’ю, — відчувати внутрішній затишок. Якщо зрання я прокидаюся й у мене немає докорів сумління, я можу читати про себе все, що завгодно”.

Ну що ж. Нехай читає.